Жила собі ква кваха в калюжі від дощу,
І було їй не гірше, ніж за селом в ставку.
Маленька і булькаста в зеленому вбранні.
Не вміла рахувати ні місяців, ні днів.
Ква кваха, ква кваха весела і смішна,
Не вміла рахувати до десяти вона.

Весь час вона в роботі, все ловить комарів,
І гріється на сонці, так день і пролетить.
А вечері любила вона відпочивать,
І вміла дуже файно і голосно співать.
Ква кваха, ква кваха не вміла сумувать,
А вміла дуже файно і голосно співать.

Та ось одного разу, як сонечко пекло
Ква квахину хатинку у небо понесло.
Хмаринкою зробилась хатиночка мала
І дощиком пролилась на золоті поля.
Ква кваха, ква кваха не стала сумувать,
Для себе іншу хатку зуміла відшукать.